Аркадій СТРУГАЦЬКИЙ,. Борис СТРУГАЦЬКИЙ. НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ (8)
[1] [2] [3] [4]— Там залишався Гай, — сказав Максим. — Я мав надію, що Гай піде зі мною… — Він замовк, пригадуючи бліде, розгублене обличчя Гая, і страшні очі ротмістра, і гарячі поштовхи в груди і в живіт, і відчуття безсилля й образи. — Це, звісно, було глупство, — сказав він. — Але тоді я цього не розумів.
— Ви брали участь в операціях? — спитав позаду тлустий Мемо.
— Я вже розповідав.
— Повторіть!
— Я брав участь в одній операції, коли були схоялені Кетшеф, Орді, ви і ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.
— Як же ви поясните таку квапливість вашого ротмістра? Адже для того, щоб кандидат дістав право на випробування кров’ю, він мусить спершу взяти участь щонайменше у трьох операціях.
— Не знаю. Я знаю тільки, що він мені не довіряв. Я сам не розумію, чому він послав мене розстрілювати…
— А чому він, власне, стріляв у вас?
— По-моєму, він злякався. Я хотів одібрати в нього пістолет…
— Не розумію, — сказав чоловік з довгим волоссям. — Ну, не довіряв він вам. Ну, для перевірки послав страчувати…
— Зачекайте, Лісник, — сказав Мемо. — Це все балачки, пусті слова. Лікарю, на вашому місці я оглянув би його. Щось я не дуже вірю в цю історію з ротмістром.
— Я не можу робити огляд у темряві, — роздратовано сказав Лікар.
— А ви запаліть світло, — порадив Максим. — Однаково я вас бачу.
Запало мовчання.
— Як це бачите? — спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.
— Бачу, — сказав він.
— Що за нісенітниця, — сказав Мемо. — Ну, що я зараз роблю, якщо ви бачите?
Максим озирнувся.
— Ви наставили на мене — тобто це вам здасться, що на мене, а насправді на Лікаря — ручного кулемета. Ви — Мемо Грамену, я вас знаю. На правій щоці у вас подряпина, раніше її не було.
— Нокталопія, — пробурчав Лікар. — Давайте запалювати світло. Безглуздя. Він нас бачить, а ми його не бачимо. — Він намацав перед собою сірники і став черкати одного за одним. Вони ламалися.
— Авжеж, — сказав Мемо. — Звісно, безглуздя. Звідсіля він вийде або нашим, або не вийде.
— Дозвольте-но, — Максим простягнув руку, забрав у Лікаря сірники і запалив свічку.
Всі зажмурилися, затуляючи долонею очі. Лікар негайно запалив.
— Роздягайтесь, — сказав він, потріскуючи люлькою.
Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всі втупилися у його груди. Лікар вибрався з-за столу, підійшов до Максима і заходився вертіти ним в різні боки, обмацуючи міцними холодними пальцями. Було тихо. Нараз довговолосий сказав із якимсь жалем:
— Вродливий хлопчик. Син у мене був… також…
Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.
— Можна буде по черзі, — пояснив він. — Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб…
— Зачекайте, Ліснику, — роздратовано сказав широкоплечий. — Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно… Ну що, Лікарю?
Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.
— Налий-но мені, Ліснику, — сказав він. — Такі обставини потрібно запити… Вдягайтесь, — сказав він Максимові. — І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.
Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:
— Коли, ви кажете, у вас стріляли?
— Сорок сім днів тому.
— З чого, ви кажете, стріляли?
— З пістолета. З армійського пістолета.
Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:
— Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім… Де кулі? — спитав він раптом Максима.
— Вони вийшли, і я їх викинув.
— Послухайте, як вас… Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
Мак покусав губу.
— Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. — Він помовчав. — Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять — п’ятнадцать хвилин.
— Це правда, — сказала Орді. Вона заговорила вперше за увесь час. — Це я бачила сама. Він чистив картоплю і порізав пальця. За півгодини лишився тільки білий рубець, а наступного дня узагалі вже нічого не було. Я гадаю, він справді горець. Гел розповідав про давню гірську медицину — вони вміють примовляти рани.
— Ах, гірська медицина… — сказав Лікар, знову огортаючись димом. — Ну що ж, припустимо. Щоправда, порізаний палець — це одне, а сім куль впритул — це інше, але припустимо… Те, що рани загоїлися так швидко, не найдивовижніше. Я хотів би, щоб мені пояснили інше. У молодикові сім дірок. І якщо ці дірки були справді зроблені справжніми пістолетними кулями, то принаймні чотири з них — кожна зосібна, зауважте! — були смертельні. Лісник охнув і молитовно склав руки.
— Якого дідька? — сказав широкоплечий.
— Ні вже, ви мені повірте, — сказав Лікар. — Куля в серці, куля в хребті і дві кулі у печінці. Плюс до цього загальна велика втрата крові. Плюс до цього неминучий сепсис. Плюс до цього відсутність хоч би яких там було слідів кваліфікованого лікарського втручання. Масаракш, вистачило б і однієї кулі в серці!
[1] [2] [3] [4]